Нова реальність для багатьох українських сімей - це життя в розлуці

Ірина та Юлія – дві з тисяч українських жінок, які переживають травматичні наслідки війни та біль розлуки.

У квітні місяці минулого року Ірина Шапчиц разом з тринадцятирічним сином були змушені покинути свою домівку та залишити все, що знають, позаду.

– З початку повномасштабного вторгнення наше життя швидко та кардинально змінилося. Мого чоловіка майже одразу мобілізували до лав ЗСУ, розповідає Ірина.

Тут у Норвегії вже 8 років живе її кузина з племінниками. Коли все почалось, вона запропонувала їм приїхати до неї.

– Я довго вагалась та радилась з батьками, з сестрою, чоловіком. Мій чоловік наполягав щоб ми виїхали, задля нашої безпеки.

Sakene som Daria Kyrpa skriv for Os & Fusaposten, vil bli publiserte på både norsk og ukrainsk. Her er saka på norsk:

Перша зустріч з Норвегією

Подорож була дуже хвилююча, бо вони не розуміли як все буде і що на них чекає.

– Коли ми приїхали до Bjørnafjorden kommune син одразу пішов навчатися до школи, зараз він у 7 початкової школи. Йому там дуже сподобалося, він знайшов багато друзів. Я пішла на курси з вивчення норвезької мови.

Так їхнє життя почало трішки налагоджуватися, a потім у листопаді минулого року вона отримала страшну звістку про те, що її чоловік загинув.

– Це було тяжко, жахливо і боляче. Але найважче було те, що мені потрібно було сказати про це синові.

Коли він про це дізнався, то не міг примиритися з цією новиною і не знав як з цим впоратися.

– Він закрився та його поведінка дуже змінилася. Але нам на допомогу прийшли його шкільні друзі, вчителі які його підтримували. Helsesøster також проводила з ним багато бесід. Нас підтримували наші друзі та рідні, якби не вони пережити це було б набагато тяжче.

І хоча вже минув певний час, біль від втрати коханої людини нікуди не зникає.

– Дуже важко сприйняти та змиритися з тим, що мого чоловіка вже немає з нами. Я досі чекаю його дзвінка, хоча розумію, що цього вже ніколи не буде.

Зараз Ірина проводить багато часу разом з сином, але вони також намагаються надавати один одному час, щоб побути наодинці з собою.

Вона також каже, що дуже вдячна працівникам відділу допомоги біженцям (Flyktningtenesta) та перекладачам які там працюють.

– Вони докладають максимальних зусиль, щоб допомогти нам адаптуватися, каже Ірина.

Відстань у тисячі кілометрів

Чоловік та більшість родини Юлії Чабан також залишилися в Україні. Разом зі своєю донькою Анастасією вони приїхали до Норвегії минулого грудня та намагаються підтримувати один одного.

– Донька дуже любить свого тата і розлука з ним є неабияким випробуванням для нас! Ми мріємо про зустріч з ним та спілкуємось у телефонному режимі по декілька разів на день, зідзвонюємось та переписуємось.

Каже, що чоловік допомагає вирішувати будь-які питання навіть на відстані, допомагає дочці у виконанні домашніх завдань, адже вона відвідує не лише норвезьку школу, а й навчається дистанційно в українській.

– Ми часто вечорами розглядаємо сімейні фото, де ми були щасливі разом до війни. Зараз я у безпеці і я вірю, що розлука з нашим татом не змінить наші стосунки, адже ми відкриті і чесні по відношенню один до одного і я впевнена, що ми справді можемо підтримувати один одного незважаючи на відстань у тисячі кілометрів.

Насправді, в Норвегії зараз тисячі жінок, які проходять через такі самі складні емоційні потрясіння. Після того, як війна закінчиться, а чоловіки-військові повернуться додому, допомога психологів та спеціалістів знадобиться не лише їм, але і їх сім’ям, які зараз втратили коханих або знаходяться у постійному очікуванні.